І підперла зруйновану хату плечем,
бо дітей народила
і поле зорала.
Що ти кажеш?
Не чую за тихим плачем.
Чи тобі вже печаль всі слова одібрала?
І стоїш ти зі світом чужим
сам на сам,
бо згоріли усі твої
книги пророчі.
Сотні літ, як скорботним твоїм образам
навертаються сльози на очі.
Торгували тобою у храмах твоїх,
Заміняли минуле мільйоном ерзаців.
Ти іще - Україна?
Чи ти вже - лиш міф
про князівські походи і битви козацькі?
Розбрелися в тумані твої кобзарі.
Твоє горе від тебе вже старше за віком.
О, як темно тепер у твоєму дворі!
Не запалиться свічка у жодному з вікон.
Хто тут був,
хто тут плакав, сміявся, радів?
О, якими дощами тут змило весь колір?
Що ти кажеш,
Прамати священних родів,
до забутих криниць
і сухих осокорів?..
Оксана Пахльовська
Немає коментарів:
Дописати коментар