У старих спитаю:
“Чого, батьки, сумуєте?”
“Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани; всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі З розплющеними 28-літніми очима Наш Василь іде по останній у світі дорозі З зупиненим серцем з опущеними руками В яких учора іще Говорило перо Поета-мужа
В темно-коричневому костюмі В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям
В черевиках зашнурованих дружиною З кручі Дніпра З 28-ми своїх літ Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту
Ім’я якій Наші горе і сльози І тиха клятва моя На солонім плечі України
Мій Василю Справа не в тому пузатому автобусі Підперезанім чорною стрічкою І справа не в чорних отих світлофорах І не в чорних отих горобцях Що вицвірінькувались з-під коліс І справа не в п’яненьких гробовщиках З чорними лопатами під хрестами Справа Василю не в цьому
Ти б сам сказав Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі Щоб стати наснагою в нашому небі Дивитись і переконуватись Що Справді Робимо Ми Для щастя народу Дніпра Ми завжди у чімсь не встигали Але наш Василю Яке покоління В такій вибагливій мірі Вправі засвідчити те Що я кажу з непокритою головою і серцем жодного слова брехні жодного граму підступства підлості хитрощів чи недовір’я наклепів В нас не було поміж нами В нас не було і не буде Так я кажу Чи ні Так я кажу Чи ні Я кажу правду Бо за душею цієї правди Стоїть Україна.
В цій жахливій до болю світлині
Бачу спалахи давньої Трої -
Протискають «язык» в Україні,
Бо сьогодні «язык» - сильна зброя!
Цей «язык» у оточенні мата
"Захищають" не вчені-лінгвісти.
А убивці, бандюк з автоматом,
Снайпера і буряти-танкісти…
Ось мерзотник в розбитому класі
Показав «языковую» суть -
Україну вбивають в Донбасі
І «язык» в автоматах несуть!
Звичайно, Блок з Толстим не винні.
Не винен Пушкін, Гончарова…
Але пливе в кривавій піні
Неначе флагман - руське слово.
Воно живе у нас віками –
Посол імперії та змови .
Ми не помітили, як камінь
Потяг у прірву рідну мову.
Газетами, кіно, піснями
Її штовхали у провалля.
Нарешті ми прийшли до тями,
Та не йдемо із задзеркалля…
Напевне, в когось руський дід,
А в когось звідтіля дружина…
Та гостям пам’ятати слід –
Це не Росія. Україна!
Хтось за російську буде биться:
«Я маю право, - скаже, - звичка!
І потім - ну яка різниця –
Індик, индейка чи індичка..»
Як шкода, що забули Трою
І роль, яку зіграв той кінь.
Для ворога язик – це зброя.
Він танком відкидає тінь!
І Фєт у кріслі на балконі
Війни, звичайно, не хотів...
Але для хлопців, що в полоні,
Це мова вбивць, «язык» катів!
Звичайно, Блок з Толстим не винні.
Не винен Пушкін, Гончарова…
Але завджи в кривавій піні
Пливе спочатку руське слово.
Тетяна Малахова
1) познайомити учнів із творами Л. Костенко, їх неповторністю й оригінальністю;
2) формувати особистість, яка має почуття гідності, багатий духовний світ;
3) виховувати громадянську позицію учнів, уміння аналізувати залежність виникнення літературних творів від історичних умов і особистих якостей поетеси.
Доля
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.
Erlkönig
Wer reitet so spät durch Nacht und Wind?
Es ist der Vater mit seinem Kind;
Er hat den Knaben wohl in dem Arm,
Er fasst ihn sicher, er hält ihn warm.
Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht? —
Siehst, Vater, du den Erlkönig nicht?
Den Erlenkönig mit Kron’ und Schweif? —
Mein Sohn, es ist ein Nebelstreif. —
“Du liebes Kind, komm, geh mit mir!
Gar schöne Spiele spiel ich mit dir;
Manch bunte Blumen sind an dem Strand,
Meine Mutter hat manch gülden Gewand.”
Mein Vater, mein Vater, und hörest du nicht,
Was Erlenkönig mir leise verspricht? —
Sei ruhig, bleibe ruhig, mein Kind;
In dürren Blättern säuselt der Wind. —
“Willst, feiner Knabe, du mit mir gehn?
Meine Töchter sollen dich warten schön;
Meine Töchter führen den nächtlichen Reihn,
Und wiegen und tanzen und singen dich ein.”
Mein Vater, mein Vater, und siehst du nicht dort
Erlkönigs Töchter am düstern Ort? —
Mein Sohn, mein Sohn, ich seh es genau:
Es scheinen die alten Weiden so grau. —
“Ich liebe dich, mich reizt deine schöne Gestalt;
Und bist du nicht willig, so brauch ich Gewalt.”
Mein Vater, mein Vater, jetzt fasst er mich an!
Erlkönig hat mir ein Leids getan! —
Dem Vater grauset's, er reitet geschwind,
Er hält in den Armen das ächzende Kind,
Erreicht den Hof mit Mühe und Not;
In seinen Armen das Kind war tot.
Neue Liebe, neues Leben
Herz, mein Herz, was soll das geben?
Was bedränget dich so sehr?
Welch ein fremdes, neues Leben!
Ich erkenne dich nicht mehr.
Weg ist alles, was du liebtest,
Weg, warum du dich betrübtest,
Weg dein Fleiß und deine Ruh '-
Ach, wie kamst du nur dazu!
Fesselt dich die Jugendblüte,
Diese liebliche Gestalt,
Dieser Blick voll Treu 'und Güte
Mit unendlicher Gewalt?
Will ich rasch mich ihr entziehen,
Mich ermannen, ihr entfliehen,
Führet mich im Augenblick,
Ach, mein Weg zu ihr zurück!
Und an diesem Zauberfädchen,
Das sich nicht zerreißen läßt,
Hält das liebe lose Mädchen
Mich so wider Willen fest;
Muß in ihrem Zauberkreise
Leben nun auf ihre Weise.
Die Verändrung, ach, wie groß!
Liebe! Liebe! laß mich los!
Нове кохання, нове життя
Серце, моє серце, що це означає?
Що так сильно бентежить тебе?
Новим життям забилось ти,
І я не впізнаю тебе.
Все пройшло, що ти любило.
Чим палало й що бажало:
Твій спокій і праця важка.
О, як потрапило ти в біду.
Зачаровує розквіт юності,
Ця прекрасна форма,
Цей погляд вірності і доброти
Беруть в полон.
То чи можлива зрада?
Хочу бігти, з полону іти,
Волю, крила знайти:
До неї ведуть всі шляхи.
Ах дивіться, рятуйте!
Кругом шахрайки, сам не свій,
На чудовій нитці чарівній
Я танцюю, ледь живий.
Живу в полоні, в клітці чарівній,
Під черевичком у кокетки.
Ганьба. Як здорово!
Любов! Любове! Відпусти!
Хай береже Вас Господь ще на довгі роки, хай осипає Вас
зорепадом вдячності й любові від людей.
Думаю, що тисячі людей, можливо й завдяки інтернету, щоденно відкриватимуть для себе Ваші слова, думки й, прочитавши їх, прилинуть до них на все життя та черпатимуть Вашу силу духу, мужності, сміливості й таку величаву красу нашої мови, нашого ніким нескореного великого народу.
Нехай мені доля вготовила муки, Не камінь на серце, а цілий обвал. Я буду до щастя протягувать руки, я буду молитись на свій ідеал. Нехай моя доля знедолено плаче, карає і мучить нестерпним життям. Я все-таки сильна, я щось таки значу, я світ цей дивую красивим дитям. Накотяться біди, повинна здолати, підкотиться туга, повинна мовчать. Немеркнуче світло: я - жінка, я - мати, запалена Богом остання свіча. І хто мене кине, покинутим буде, хто Богом осудить, осудиться сам. Земна і небесна, такою прибуду, Такою дістанусь майбутнім вікам. Ганна Чубач
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
Учися, серденько, колись
З нас будуть люде,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
І підперла зруйновану хату плечем,
бо дітей народила
і поле зорала.
Що ти кажеш?
Не чую за тихим плачем.
Чи тобі вже печаль всі слова одібрала?
І стоїш ти зі світом чужим
сам на сам,
бо згоріли усі твої
книги пророчі.
Сотні літ, як скорботним твоїм образам
навертаються сльози на очі.
Торгували тобою у храмах твоїх,
Заміняли минуле мільйоном ерзаців.
Ти іще - Україна?
Чи ти вже - лиш міф
про князівські походи і битви козацькі?
Розбрелися в тумані твої кобзарі.
Твоє горе від тебе вже старше за віком.
О, як темно тепер у твоєму дворі!
Не запалиться свічка у жодному з вікон.
Хто тут був,
хто тут плакав, сміявся, радів?
О, якими дощами тут змило весь колір?
Що ти кажеш,
Прамати священних родів,
до забутих криниць
і сухих осокорів?..
Оксана Пахльовська
четвер, 4 лютого 2016 р.
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
